У моїй родині є різниця, де ти живеш, яку назву має твоя вулиця і кого ти пам’ятаєш – Ахтем Сеітаблаєв

До 75-річчя завершення Другої світової війни в Європі Український ПЕН і Національний університет «Києво-Могилянська Академія» організували міжнародний проєкт «Мир і війна» – телемарафон-конференція, на якій обговорили сучасний європейський погляд на Другу світову війну та відрефлексували сучасні виклики, перед якими постала Україна – зокрема, війну на Донбасі. В рамках проєкту LB.ua публікує розшифровку виступу українського кримськотатарського актора та режисера Ахтема Сеітаблаєва.

Якби моїм батькам не було різниці, де жити, та якби існувало питання, повертатися до Криму чи не повертатися, я впевнений, що ми ніколи б не повернулися. У нашій родині жодної хвилини, жодного разу я не чув, що є припущення, що ми можемо не повернутися до Криму. У моїй родині є різниця, де ти живеш, яку назву має твоя вулиця, кого ти пам’ятаєш і заради чого ти, власне, живеш.

Я народився і жив в Узбекистані, в Середній Азії, тому що всі кримські татари, в тому числі мої батьки, були депортовані за звинуваченням, що всі кримські татари є зрадниками, зрадили радянську батьківщину. Хоча, за радянською ж статистикою понад 90 відсотків чоловіків кримських татар старше 16 років воювали у складі Червоної армії. Тобто водночас, коли, наприклад, персонаж фільму «Хайтарма», двічі Герой Радянського Союзу, льотчик винищувача Амет-Хан Султан брав активну участь у звільненні своєї і великої батьківщини, і маленької батьківщини, його родину депортували за звинуваченням в тотальній колаборації з нацистами.

І коли ти чуєш у п’ятому класі від вчителя історії, який пройшов війну й приходив на наші заняття в орденах і медалях, що визволення Криму, можливо, проходило з меншою кров′ю, аби не тотальна зрада кримських татар… І це було в школі міста Янгіюль (Узбекістан), яке, власне, було побудовано депортованими, політичними в’язнями і в’язнями на вольному поселенні, і в нашому класі з сорока учнів було приблизно 20-22 кримських татарина, німці Поволжя, далекосхідні карельці, чеченці та інгуші. Всі наші родини, наші батьки були депортовані.

І я знаю, що обидва мої діди, повернувшись з фронту, приїхали до Криму, до своїх домівок, бо вони не знали, що поки вони захищали батьківщину, їхні родини депортували. Їм навіть не дали адреси. Потім я в дитинстві бавився з їхніми нагородами. Для дитини це, напевно, був шок. Я знав, що мої діди були героями війни, знав, що вони три роки після закінчення війни шукали свої родини, і знайшли врешті-решт. Це було обурливо, це було неприйнятно. Ми почали там щось голосити, говорити про те, що наші батьки не зрадники.

Потім відбувся доволі великий скандал. Я не розумію, звідки була сміливість у наших батьків під час Радянського союзу, а це був 1984 рік, але всі прийшли до школи, не тільки батьки кримських татар, а батьки всього класу.

Той вчитель в нас історію більше не викладав. Але з п’ятого класу я знаю, що, на жаль, я живу в двох світах. Вдома був світ, де чітко розуміють, що радянська влада знищувала мій народ.

Я вважаю, що ніколи не буде зроблено достатньо для того, щоб ми могли один одному сказати «Все, ми цю тему закрили, не треба більше рефлексувати на тему війни взагалі». Тому що, на жаль, вся історія людства свідчить і говорить про те, що люди воюють. Якщо тобі є про що сказати і ти відчуваєш потребу – насамперед з гуманістичної точки зору, треба про це говорити.

Під час війни відбувається такий шалений вибух творчої енергії, який в будь-якому жанрі про себе заявляє, і намагається створити той самий інструментарій, завдяки якому ми можемо, в першу чергу, проговорювати самі себе. Доволі часто ти не можеш сам собі дати раду, сам собі відповісти на безліч болісних питань. Навіть якщо ти не знайдеш чіткої відповіді на питання, що ти повинен робити, принаймні ти зробиш крок до цього. Ця сублімація на території мистецтва не буде руйнівною. Я переконаний в тому, що будь-який витвір мистецтва в будь-якому жанрі в першу чергу повинен будувати або створювати.

Мій народ там, в Криму, мої батьки в Криму, мої двоє дітей в Криму, мій рід в Криму. І якщо я нічого не буду робити, не буду актуалізувати і говорити, що Росія ганебно окупувала мою батьківщину, якщо я не буду рефлексувати або висловлюватись з цього приводу, що я тут роблю? Що я роблю? Як я буду дивитися в очі своїм батькам, які там, не боячись, говорять мені тут: «Не мовчи».

Кримські татари побачили, в певному сенсі, наслідки дискурсу «какая разница» – днями в Криму на 9 травня в небі над Білогірськом (Карасу-Базар) прибічники російської окупаційної влади запустили повітряну кулю з величезним портретом ката Сталіна. То коли я чую «какая разница» тут, в Києві, розумію, що моїм батькам, моїм дітям, моїм рідним в Криму, зрештою всім тим українцям, хто постраждав від більшовицького режиму, тут, на материковій Україні, ніколи не буде байдуже, якщо вулиця, на якій вони мешкають, буде носити ім’я якогось чергового ката. Я від усього серця бажаю ніколи, поки існує ця земля, не почути автору вислову «какая разница» пропозицію назвати вулицю, на якій мешкають його батьки, ім’ям Адольфа Ейхмана.

***

Ахтем Сеітаблаєв — український кримськотатарський актор та режисер. Директор «Кримського дому». Режисер фільмів «Кіборги», «Чужа молитва», «Хайтарма» та інших. Отримав нагороду за найкращу чоловічу роль 7-го Міжнародного Босфорського кінофестивалю (фільм «Додому», 2019).

COMMENTS

DISQUS: 0