Історії з потягів: Ліна

Усі пасажири у вагоні на своїх місцях. Лишень Ліна стоїть зі своїм коханим на пероні, ніяк не може відірватися від нього. Про те, що дівчину звати Ліна, знає її сусідка з купе Марія Павлівна. П’ять хвилин тому вони обидві сиділи тут та знайомились одна з одною, аж раптом заграв мобільний у Ліни, вона відповіла і звернулась до Марії Павлівни:

– Вийду на хвилинку. Прийшов мій хлопець, аби мене провести, затримався десь у автомобільних пробках, ледве встиг.

Сказала і пішла. Марія Павлівна бачила закоханих, адже столи вони як раз біля вікна їхнього купе і усе чисто чула, тому що вікно вуло відчинене: червень стояв занадто  спекотний і задушливий. Хлопець (його Ліна називала Андрієм) приніс їй білі троянди. Вона довго дивилась на них, а потім гірко, дуже гірко почала плакати. Андрій притис дівчину до себе і гладив по голові, яку вона поклала йому на плече.

– Не плач, Ліно, – умовляв він її. – Ти ж вже скоро повернешся. Тиждень – він такий короткий: усього сім днів.

На цих словах дівчина відірвала голову від його плеча, подивилась в очі коханому і сказала:

– Сім днів-це дуже-дуже-дуже багато! Я буду рахувати кожну годину і кожну хвилину без тебе! Ти мені не телефонуй, я сама буду тобі дзвонити. Їду ж у відрядження. Мені не можна заважати, ти це знаєш.Але виходити на зв’язок буду кожного дня, обіцяю.

Сказала так і знову заплакала. Провідниця, яка бачила таких прощань тисячі, звернулась до Ліни:

– Заходьте, поїзд зараз рушить.

Ліна притисла до себе троянди, ще раз обняла хлопця і, не перестаючи плакати, зайшла до вагона. Вже з купе помахала Андрію у вікно, навіть потримала його за руку. Але поїзд смикнувся раз-другий і тихенько почав набирати швидкість. Коли перон залишився позаду, Ліна ще трохи поплакала, вибачилась перед Марією Павлівною за емоції, пішла вмилась та привела себе до ладу. Потім вляглась на своє місце, дістала із сумочки пакет з цукерками і з’їла одну.

– Троянди може в водичку поставити? – спитала турботлива Марія Павлівна

– Я їх потім викину,-відповіла Ліна. І, побачивши здивування сусідки, додала:

– В такій спеці квіти до ранку не доживуть все одно!

Потім вона вдягла навушники, ввімкнула плейєр, закрила очі. Марія Павлівна цієї ночі практично не спала, тому що пагано переносить поїздки потягом. Вона довго читала, потім лежала з заплющенними очіма і розмірковувала про життя, його сенс, про кохання, яке займає в ньому таке величезне місце. Під ранок задрімала. Коли відкрила очі, побачила, що Ліна спить. На її гарне личко падало сонечко і вона у сні посміхалась

“Закохана, тому і щаслива,” -подумала Марія Павлівна.І знову замислилась про сенс життя і кохання.

Марія Павлівна дуже любила розмірковувати на різні життєві теми, і зараз у неї був для цього привід.

Поїзд на станцію призначення прибував вчасно. Ліна зібрала речі, все склала в сумку, з’їла ще дві цукерки. Від бутерброду, який запропонувала Марія Павлівна, вона відмовилась. Виходила з купе першою, тому побажала сусідці всього найкращого, подякувала за приємне товариство. Пасажирів було небагато, тому Ліна швидко опинилась на пероні. У відкрите вікно Марія Павлівна почула радісний крик: “Ліна!” і побачила гарного хлопця, який вже мчав до дівчини. В руках він тримав… білі троянди.

“Максимчику, дорогенький, як же я скучила!” – промовила Ліна, потім взяла квіти, довго дивилась на них і раптом гірко-гірко розплакалась.

– Не плач, прошу тебе, десять днів промайнули швидко, і ми знову разом!

– Я рахувала години і хвилини до зустрічі, ти не уявляєш, як це важко, нестерпно і важко, -повторила Ліна. Усі ці слова супроводжувалися невпинним плачем.

Марія Павлівна не могла поворухнутись. Вона дивилась на білі троянди на столі у купе, зів’ялі, покинуті, нікому не потрібні. Потім переводила погляд на щасливу пару за вікном. І розуміла, що нічого не розуміє, що її орієнтири вже, напевно, не орієнтири, що усі її висновки про сенс життя не більші, ніж міф…

“Хоча, чому б і ні,” – чомусь саме така думка промайнула  в голові.

– Пані, що у вас тут трапилось? У вагоні вже нікого немає, ви одна і чомусь не виходите! – це стурбована провідниця заглядає в купе.

– Так-так, іду, вибачте, задумалась невчасно, – посміхнулась Марія Павлівна, взяла валізу і потягла її до виходу. Вийшла з вагону і потихеньку попрямувала до вокзалу.

– Господи, скільки на світі дивних людей і усі вони, чомусь, їздять саме в моєму вагоні, – звернулась сама до себе провідниця і заходилась прибирати.




COMMENTS

DISQUS: 0